Загальновизнаним є той факт, що ревматичні захворювання знаходяться за рівнем свого негативного впливу на сучасне суспільство на одному з перших місць [1,2]. Такий стан визначається їх постійно збільшується поширеністю серед усіх вікових груп населення, схильністю до хронізації та неухильного прогресування, що призводить до зниження працездатності, ранньої інвалідизації пацієнтів [9,10,13].

В останні роки в цілому по Україні спостерігається неухильне зростання випадків стійкої втрати працездатності (СУТ), викликаної ревматичними хворобами [11]. По Харківській області тільки за 6 місяців 2012 року також має місце збільшення первинної інвалідності, зумовленої хворобами суглобів і кістково-м’язової системи.

Однією з важливих заходів, здатних знизити число повторних випадків захворювання, уповільнити прогресування запального процесу, зберегти рухову активність пацієнтів, є повноцінна реабілітація.

За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я реабілітація – комплексне скоординоване використання медичних, соціальних, освітніх та професійних заходів для тренування або перепідготовки неполноспособной особистості до найвищого рівня функціональних можливостей (Женева, ВООЗ, 1983).

Реабілітація охоплює всі сторони життя людини, враховує все різноманіття його соціально-економічних, етичних, медичних та інших зв’язків і відносин, які складаються між людьми в медичному закладі, в сім’ї, в трудовому колективі.

В цілому реабілітація включає в себе:
• медичну реабілітацію (відновна терапія, реконструктивна хірургія, протезування та ортезування);
• професійну реабілітацію осіб з обмеженими можливостями (професійна орієнтація, професійна освіта, професійно-виробнича адаптація та працевлаштування);
• соціальну реабілітацію осіб з обмеженими можливостями (соціально-средовая орієнтація і соціально-побутова адаптація).

Медична реабілітація – це система лікувально-педагогічних заходів, спрямованих на попередження та лікування патологічних станів, які можуть привести до тимчасової або стійкої втрати працездатності.
Основна мета реабілітації – по можливості швидко відновити здатність жити і працювати в звичайному середовищі. Про реабілітацію, як правило, говорять у випадках, коли хворий вже мав досвід суспільного життя і суспільно корисної діяльності. Число адаптованих до трудової діяльності осіб може зрости за рахунок правильно здійснюваних реабілітаційних заходів [4]. І тому необхідна ефективна організація всього комплексу лікувально-педагогічних і соціальних (в широкому сенсі) заходів. Важливо забезпечити спадкоємність етапів відновлювальних заходів. Лікування повинно бути своєчасним і тривалим.

Провідна роль в розробці програми реабілітації хворого і в контролі за ходом її виконання належить лікарю. Лікар враховує характер захворювання, індивідуальні психологічні та фізичні особливості пацієнта, його професійні навички і інтереси. Він визначає спадкоємність етапів реабілітації: направлення пацієнтів з метою відновного лікування на ранній і пізній стаціонарний етапи реабілітації, в міжрайонні центри амбулаторної реабілітації, на санаторно-курортне етап реабілітації, оцінює показання та протипоказання для направлення хворих до відділень реабілітації стаціонарів, амбулаторні реабілітаційні центри.

Практичній медицині відводиться тільки частина з цього визначення – медична реабілітація. У неї входять в яку входить 3 фази відновного лікування: – лікувально-щадна, функціонально-тренирующая і активного відновлення функцій [12]. Кожна фаза визначається ступенем порушення функцій хворого, профілем лікувального закладу, показаннями до застосування етіотропної терапії та лікувальних фізичних факторів.

Розглядаючи сучасні напрямки, медична реабілітації є початковою ланкою системи загальної реабілітації. Вона представляє із себе комплекс заходів, спрямованих на відновлення втрачених або компенсацію порушених функцій, заміщення втрачених органів, призупинення прогресування захворювання.

Психологічна реабілітація – самостійний напрям реабілітаційної діяльності, спрямоване на подолання страху перед дійсністю, ліквідація соціально-психологічного комплексу «каліки».

Педагогічна реабілітація включає в себе в першу чергу заходи виховного та навчального характеру.

Соціальна реабілітація пацієнтів на увазі діяльність по соціально-побутової адаптації та соціально-середовищної реабілітації.

Соціально-трудова адаптація – це комплекс заходів, спрямований до єдиної мети – пристосуванню виробничого середовища до потреб і потреб хворої людини і його адаптації до вимог виробництва.

Профорієнтація, навчання і перенавчання осіб з обмеженими можливостями

Освітня реабілітація – складний комплекс, який включає в себе процеси отримання людьми з обмеженими можливостями необхідного загальної освіти, при необхідності – різних рівнів і видів спеціального або додаткового освіти, професійної перепідготовки для отримання нової професії.
Соціокультурна реабілітація задовольняє блокований у людей з обмеженими можливостями потреба в інформації, в отриманні соціально-культурних послуг в доступних видах творчості. Різновидом соціокультурної реабілітації є спортивна реабілітація.

Комунікативна реабілітація спрямована на відновлення безпосередніх соціальних взаємодій хворої людини, зміцнення його соціальної мережі.

Ревматичні хвороби призводять до обмеження здатності до пересування і самообслуговування, порушення фізичної, психічної і соціальної діяльності дорослих і дітей [8,9]. Медична реабілітаційна служба для пацієнтів з ревматичними хворобами на сучасному етапі ще не має необхідного матеріального і кадрового забезпечення. Психологічна та професійна реабілітація цих пацієнтів практично не проводиться.

Актуальність проблеми реабілітації ревматологічних хворих в цілому можна відобразити на прикладі Харківської області. За рік на консультативний прийом до лікаря-ревматолога в консультативну поліклініку обласної клінічної лікарні звертається близько 4500 первинних хворих. З них близько 900 чоловік щорічно проходять курс стаціонарного лікування в умовах ревматологічного відділення ОКЛ. Однак ці хворі на стаціонарному етапі не можуть отримати медичну реабілітацію в повному обсязі. Це обумовлено тим, що, по-перше, терміни перебування в стаціонарі нормовані стандартами надання допомоги (наказ МОЗ України №676 від 12.10.2006) та складають за різними нозологіями близько 10-14 днів [3,6]. А для повноцінного курсу реабілітації необхідно 21-24 дня. По-друге, хворі, які госпіталізуються в стаціонар, це, як правило, хворі в стадії загострення запального процесу, що не дозволяє проводити реабілітаційні заходи. Проведення даних заходів за місцем проживання в амбулаторних умовах найчастіше неможливо через відсутність необхідної матеріально-технічного оснащення установ і недостатнього кадрового потенціалу. У той же час, близько 30% хворих, які пройшли лікування в спеціалізованих установах, вже є інвалідами [11] і потребують не тільки в медичній, а й інших видах реабілітації, особливо психологічної.

Накопичення хронічних ревматичних хворих в суспільстві знижує його трудової, економічний і психологічний потенціал, істотно підвищує громадські та індивідуальні витрати на охорону здоров’я, часом роблячи їх непосильними і для держави, і для самого хворого і його родини [14]. Крім витрат безпосередньо на лікування даного контингенту хворих існують також і непрямі витрати на ревматичні хвороби, які, як правило, в 2-3 рази перевищують прямі витрати на хворого. Непрямі витрати включають в себе виплату дорослим хворим і батькам хворих дітей за листками непрацездатності, а також витрати, пов’язані зі зменшенням кількості працездатного населення як за рахунок хворих, які змушені йти з роботи раніше пенсійного терміну, так і за рахунок батьків, в основному матерів, вимушених йти з роботи для забезпечення догляду за хворою дитиною [5,7].

Недостатня ефективність надання ревматологичної допомоги в певній мірі пов’язана з практичною відсутністю повноцінної реабілітаційної служби. І якщо медична реабілітація у нас представлена в спеціалізованих ревматологічних і травматологічних, ортопедичних, кардіологічних та кардіохірургічних центрах, профільних санаторіях, то всі інші види реабілітації (професійна, педагогічна, соціальна, соціокультурна і т.д) розвинені недостатньо.

У той же час усвідомлення «масштабу проблеми», тобто володіння достовірними відомостями про абсолютне кількості хворих, які потребують проведення реабілітаційних заходів, поліпшення інформованості про ревматичних хворобах дозволить більш раціонально планувати обсяг і структуру необхідної допомоги, розподіляти наявні кошти, в тому числі і на реабілітацію .

Вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що перед практичною медициною і соціальною службою, освіти і лікувальними установами стоїть завдання високоефективної комплексної системи надання реабілітаційної допомоги людям, що страждають ревматичними хворобами. Це диктує необхідність розробки і подальшої реалізації програми заходів з реабілітації ревматичних хворих. Мета програми полягає в зниженні тимчасової та стійкої втрати працездатності, поліпшення якості життя хворих дітей і дорослих з ревматичними хворобами на основі комплексного вирішення медичних, психологічних, педагогічних і соціальних проблем. Програма з реабілітації включає в себе заходи по формуванню ефективної комплексної системи хворих, які страждають ревматичними хворобами, що об’єднує в собі лікувальні, організаційні та інформаційні заходи, створення оптимального середовища для життєдіяльності, соціальної адаптації та інтеграції пацієнтів з кістково-суглобово-сполучнотканинною патологією.

В умовах нашого центру можна підібрати Індивідуальні програму реабілітації пацієнтів при кожному конкретному ревматологическом захворюванні.

Очікувані результати реалізації цих заходів виявляться в зниженні частоти розвитку тимчасової та стійкої втрати працездатності на 10-15%, скорочення непрямих економічних втрат суспільства, підвищенні якості життя пацієнтів, поліпшення психосоціальної адаптації та підвищенні професійної придатності пацієнтів.

Лікар-ревматолог вищої категорії, кандидат медичних наук, доцент Трипілка Світлана Анатоліївна